О! Як він мені говорив: танок – то, певно, якась містерія, зовсім неймовірна чудасія. Вона тебе захоплює всього, все твоє єство, кожну струнку твого здається лишеного відчуття простору і часу духу. Здається, нічого немає; все кудись зникло, запропастилось, мов силишся пригадати якусь думку, ось вона уже на вустах, вже от-от готова зринути з твоїх вуст, а потім немає, нічого немає, а може і не було, думаєш ти, а хто його знає, може і не було. Так от і з танком точнісінько так. Все, здається було так близько, воно ніби готове було увірватися в твоє життя, заполонити його, кожну клітину і, як його там звуть, кожен акт твого мислення. Воно вже проривалося крізь границі твого власного простору, воно вже втрачало свої часові рамки, силкуючись набути статусу вічності. А тут нічого. Що нічого? Ну, просто нічого, та й все. Нічого, лише дихання. Воно залишається. Це ніби воно і танцює. Це дихання разом з музикою складають пару. Воно так дивно виглядає, бо ти один, єдиний, безмежний, вічний у цій хвилині, такий великий, а нічого немає. І очі тому дивляться усередину. А там що? Дихання. Пульсація живої енергії, що повністю заповнює тебе. Джерело. Отак вони і танцюють. Ну, музика і дихання. Так вони танцюють, вщент заповнюючи тебе. Вони такі потужні, що ніби у тобі розгорнули п’ятий простір. А ти що думав, що такий от маленький? Крупиночка там якась? Піщинка? Та де там! А от і бачиш! Ха-ха! От тобі і чудасія. А вони заполонили тебе і бац! нічого немає. А є лише ти. Такий, що зовсім собі незрозумілий. Такий, що у собі бачиш… ні не бачиш! І правильно, не бачиш! Бо і немає тих меж у душі твоїй. А от музика це знає, завжди знала. От тобі і пара така з’явилася того. Коли він говорить про танок, завжди посміхається. Якось дивно: зовсім легенько і поглядом ніби звертається у ту безкраю широту його існування. А інколи сидить так собі спокійно, не ворушиться зовсім, щоб не пугнути якусь зовсім крихку матерію, і мовчить. І я мовчу. Отак і проходить час. А потім він знову продовжує. Дуже важливо, щоб був танок. Бо танок все це робить. Ну, чудеса себто. А то, якщо музика сама, то немає нічого. Тобто усе є. Все. Бо окремо музика і окремо дихання. А от коли разом, хе-хе… То вже тільки у танку. А так втримати, мабуть неможливо. Вірніше, воно якби ще зберігається після танка (бач танок обов’язково!), але це зовсім крихка штукенція. Воно якби як розпорошив воду на листячко герані, що он росте на підвіконнику, і вже її немає, не збереш. Потрібно нову суміш готувати. От тому він є. Ну, танок себто. Ще якась там людина печерна танцювала його. То скільки цікаво років назад?! А дехто любить переводити у числа з одних вимірів у інші. Там у хвилини чи секунди. Тому танок і досі існує. Та й буде завжди існувати. Бо от така вона штука, що зовсім не тримається. Що бац! і знову все набуває свого місця. І знову мовчить. Сидить смирно, руки на колінах. Думка народжується. А того люди починають відчувати свою скінченність. Бо все є навколо. А от щоб зануритись у себе в той момент, що то кругом нічого, а ти такий величезний, безмежний. То зовсім інше. От вона і вічність твого існування. Вічність в безмежній широті твоєї душі. Вічність – тому, що простори душі ніколи не кінчаться у тобі. А вони перестають танцювати. Усі заклопотані. Та де там. Все є навколо, а йому ж треба дати ради, впоратись зі всім. Є час, який стікає як пісок крізь пальці, Є простір, в який конче необхідно вмістити як найбільше речей, мотлоху всякого без розбору. От так от і приходять думки про скінченність. А навколо то все скінчається. Ба! Навіть, як щось кінчиться, то конче необхідно чимось замінити, щоб заповнити ту частинку простору, що спустіла. От тобі і виходить. А танок - то інше. То зовсім не таке. То те, що відкриває все заново. Хе-хе… Де музика з диханням утворюють пару. Хе-хе… От того то він і завжди був, що душа то широка, дуже широка, зовсім. Безмежна. Безкрая. Всесвіт одним словом.
Я по-русски. Потому что слова рвуться из души и потому что не владею я, словами этими, на языке соловей и лесных духов так УТОНЧЁННО и так МАСТЕРСКИ КРАСИВО, как это делаете Вы, Юлия. Что ж, танец, он, как сама жизнь... Пульсация, беение, страсть. Агония чувств. Сила и ритм; его нужно понять. Я - не понимаю так тонко, как это удалось Вам. Но, думаю, нечто схожее чувствую во время медитаций. Она отличается от танца лишь тем, что статична. Но... те же чувства, та же бесконечность... Восхитительный рассказ! И ещё раз: невероятное по нашим меркам владение прекрасным, прозрачным и лёгким... украинским языком! СПАСИБО!!!
здорово!!! не знаю, может потому что я 10 лет протанцевала мне оказался близким твой рассказ... но он действительно написан с тонким зннием дела и большими чувствами!... класс!!!! ...спасибо тебе, мне просто очень понравилось)))))
